Zurück zur Projektübersicht

ВДОМА: українські фільми з тимчасово окупованих територій

Проект:
У 2014 році Росія окупувала півострів Крим та розпочала війну на сході України. Вже тоді теза про багату спільну історію двох «братніх народів» неодноразово декларувалася Володимиром Путіним, а потім множилася у російській пропаганді. Згодом це було закріплено у статті російського президента, яка була опублікована у 2021 році. Головний меседж цієї статті полягав у тому, що Україна не має власної культури та історії, що здобуття нею незалежності – «пограбунок Росії». Цій тезі суперечить вся історія українського кіно та культури як така.

Втім, російська пропаганда звертається до ідеї системно: треба врятувати «братнє» російськомовне населення в Україні, «денацифікувавши» населення країни загалом. Починаючи з 2014-го ці заклики лунали особливо в контексті Донбасу та Криму. Саме на них 21 лютого 2022 року сфокусувався Путін у своїй промові за три дні до повномасштабного вторгнення. Відтоді російська армія відчайдушно взялася втілювати «план з денацифікації». Російськомовне населення ж, стаючи об’єктом військових злочинів та геноциду, тим затятливіше переходило на українську мову, підкреслюючи свою приналежність до українського народу.

Опір місцевого населення окупантам вражає. Якщо придивитися до цих українських територій та населення, вони мають власні унікальні імена та наративи, талановито виражені і мовою кіно.

Ми запрошуємо вас до знайомства з цими людьми, фільмами та режисерами, пов’язаними з тимчасово окупованими росіянами територіями Донбасу, Херсонщини та Криму.

Донбас (частини Донецької та Луганської областей, Маріуполь) – регіон, який ще від Радянського Союзу активно репрезентувався у кіно. Починаючи з 30-х років партія почала просувати Донбас як тему для кіно. «Симфонія Донбасу» був першим гучним фільмом на цю тему – до того в українському кіно цей регіон не виокремлювався якось особливо. Цей фокус протягом 50-х посилюється штучно. Ідея виокремлення цього регіону сягає корінням тих часів.

Оскільки війна триває у цьому регіоні вже майже 9 років, переважна більшість фільмів у нашій програмі з цього регіону: драма «Бачення метелика» про повернення з полону української аеророзвідниці, яка знаходить сили впоратися зі своєю травмою (реж. Максим Наконечний); документальний портрет підлітків, для яких війна вже стала буднями – «Терикони» (реж. Тарас Томенко); драма про те, як російська агресія ламає сім'ї та життя на українській землі, де було збито малайзійський боїнг – «Клондайк» (реж. Марина Ер Горбач); документальний фільм про донбаську сім'ю, яка завдяки зйомкам власного фільму відмовляється почуватися жертвами війни – «Земля блакитна, ніби апельсин» (реж. Ірина Цілик); поетичний фільм литовського режисера Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс», який показує зовсім інший Маріуполь, ніж європейські глядачі звикли бачити у новинах цього року (сам Мантас був вбитий російськими військовими 30 березня 2022, після зйомок «Маріуполіса 2»).

Херсон має унікальні репрезентації в кіно. Наприклад, це батьківщина українського кінорежисера Романа Боднарчука, фільми якого широко відомі як в Україні, так і за кордоном. Це «Євромайдан», «Українські шерифи» та повнометражний дебют «Вулкан». Свої фільми Роман знімає у Херсоні про херсонців, залучаючи їх як акторів та героїв. У програму ми включили дві його роботи: документальну стрічку «Діксіленд» та повнометражний ігровий дебют «Вулкан».

Крим, з якого почалася війна, всі 9 років був головним трофеєм для Путіна і тих, хто його підтримував. Багаторазово експлуатувався міф, що Хрущов просто так подарував Крим Україні. Російський президент уже 2008 року на саміті НАТО заявив, що це було «несправедливо». Той факт, що Росії було вигідно передати повоєнний Крим Україні, з якою той був пов'язаний географічно, економічно та інфраструктурно, а також перекласти на Україну вирішення проблеми з водопостачанням Криму, як правило, замовчувався. Незважаючи на те, що російська пропаганда досягла в Криму хороших результатів, з початком повномасштабного вторгнення багато жителів Криму переглянули своє ставлення та зрозуміли, що Росія перетворила їхню рідну кримську землю на власну військову базу. Фільм Лесі Кордонець «Розсуваючи кордони» на прикладі українських спортсменів та спортсменок, для яких у Криму було збудовано єдиний в Україні центр підготовки для паралімпійських ігор, розповідає, як Росія забрала та привласнила собі чужий будинок, чужі надії та цілі.

Початок:
Фільми з цієї програми будуть показані у NRW протягом 2023 року. Ми сподіваємося, що за цей час концепція нашої програми втратить свою актуальність, бо тимчасово окуповані українські землі, про які розповідається у цих фільмах, будуть звільнені.
(Текст: Анна Мєлікова, Вікторія Лещенко)

Розпочинаємо 5 грудня 2022 року о 20.00 повнометражним фільмом Максима Наконечного "Бачення метелика" у кінотеатрі Filmhaus Köln. Після цього відбудеться розмова з режисером фільму, який приєднається по зуму, та однією з кураторок програми Анною Мєліковою.

У співпраці з Filmbüro NW ми також організуємо індивідуальні консультації для новоприбулих українських кінематографістів з питань змісту та організації.

Куратори:
Анна Мєлікова – сценаристка, письменниця, кінокритикиня, кінокураторка. Народилася у 1984 році, виросла у маленькому містечку в Криму, вивчала німецьку філологію в Києві, працювала у Москві програмною директоркою у Центрі документального кіно та програмною директоркою кінофестивалю 2morrow. З 2017 року живе в Берліні. Як кінокритикиня пише для українських та німецьких ЗМІ. Її перша сценарна робота, фільм GRAND JETÉ (реж. Ізабель Штевер), була представлена на Берлінале у 2022 році. З осені 2022 року вона входить у відбірковий комітет Berlinale Panorama. Її прозові тексти публікувалися в журналах та збірках оповідань. Зараз вона працює як стипендіатка Берлінського літературного колоквіуму (LCB) над своїм дебютним автофікшн-романом «Я тону в озері, що втікає», який розповідає про повільне розірвання співзалежних лесбійських стосунків на фоні анексії Криму та війни в Україні в 2014 році.

Вікторія Лещенко – кураторка та продюсерка подій у сфері культури. Мешкає в Берліні та Києві. У 2003 році Вікторія здобула магістерський ступінь з культурології в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Протягом 2007-2011 років працювала на КМКФ «Молодість» на різних посадах: від шеф-редакторки фестивалю до програмної координаторки. З 2010 року працює на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Починала з посади програмної координаторки, а з лютого 2019 року стала директоркою програмного департаменту. За ці роки курувала численні фестивальні позаконкурсні секції. У 2022 році разом із колежанкою та партнеркою Юлією Коваленко заснувала sloїk film atelier – незалежну спілку українських кінокураторів, яка дає простір малопредставленим голосам і просуває їх на міжнародному рівні.

Проект реалізовано за фінансової підтримки Міністерства культури і науки землі Північний Рейн-Вестфалія.

Unterstützt durch